Kite_in_marsh

    Накануне мы ужинали всей семьей и говорили:  разве это не счастье? 
                            Тацуо Акаси, брат тяжелобольной Сидзуко Акаси (37 лет)


 Очень аккуратная. Со средней школы вела дневник. Не пропускала ни дня, вплоть до вечера накануне инцидента. Я был куда неряшливей, и до дневника мне было далеко. Но стоило слечь сестре, меня это очень тронуло, и я начал вместо нее вести дневник. Записывал все события дня, хотел, чтобы она, поправившись, узнала, что с нею было. Исписал целых три тетради.


  Харуки Мураками. Подземка

Сладость разврата быстро ведет к полноте. Граждане, следите за фигурой, пожайлуста

Ніч. Чужа кухня. Вольфрам лампочки розжарений. Світло виливається у незашторені вікна горішнього поверху. На столі розпатрана риба, загін пивних пляшок оточує ніжку стола. Андрій розповідає не дивлячись на хазяїв квартири, руки впираються стола. Напруга.
- Снилось мені це по різному, але загалом те саме. Заходжу я в кімнату чи йду по коридору, а мене чекає щось страшне, evil himself. Без обрисів, невидиме, відчуваю тільки як наближається, торкається холодом. Я завмираю, волосся дибки, нічого не можу зробити. Firstly, вчувалось, що батьки вдома, десь просто в іншій кімнаті. І якщо щастило, я у сні перевертав банячки на трюмо чи розбивав скло в дверях. Це, evil thing, хапало мене, видирало в повітря, але лишало.
Потому батьки у сні зникли. Мене виманювали чи дивним шумом чи самовільним включенням телевізора. І я заходив в кімнату пустої квартири, знаючи що мене вже чекають.
З часом я навчився справлятись. Злісно вбігав, кидався в хмару холодного заціпеніння і давив всіма м'язами. This thing відпускало й ховалось за шафу.
А вчора найшло мою слабкість. Я вчувся в кімнаті, все моє: диван, піч, двері в коридор. Тільки крісло-качалка погойдується справа від мене. Я лежу зціпенілий на підлозі, біля мене малий, також зціпенілий. ворушиться, але встати не може.
А в коридорі за поворотом, так що не видко, this evil. І резинові м'ячики котяться і влітають в кімнату. Спочатку червоно-чорний, потім синій такий з колючками.
Попадають вони в мене, не боляче, але захиститись не можу, переляк. Потім ще й ще м'ячики, і кожен раз все ближче до малого. Він скрикує, брикає, але не може відповзти. І я знаю, що наступний його дістане. І такий страх за нього...
А нині мама купила крісло-качалку. Плетене, гарне.

Вона не знає хто такий Бандера, та вже знає хто такий Андрухович. Україно, я виконую синівський обов'язок. Приголуб, мамо!

Я вижу цветные сны, а вы?

Подарувати мобільного, постійного його заправляти грошима і слухати як він дзвонить в іншій кімнаті.
Тре щей до сумки його щоранку класти?

На мому столі ледь зліва лежить сріблястого покриття диск з надписом олівцем "Голдинг". Текст від руки, почерк незнайомий. І диска тут не було, коли я о четвертій рушав на роботу.
Мені кортить дізнатись що там. Але я дивлюсь фільм і двд зайнятий.

Ниточки холодного вітру обплітають згорблені фігури. Темний одяг, схрещені руки. Полум'я тоненьких жовтуватих свічок тремтить і моментально згасає без сірника. Шуфлі форми картярних черв зачерпують грудки жовтї глини. Глухі удари.
- Печатається до Другого Пришестя!

Скоро стрілки годинника-миски перекреслять цвіт намальованих соняшників і вкажуть четверту ночі. Ти втечеш додому, де чекає зсиротілий без заблукалого в друзях чоловіка ортопедичний матрац - незалежні пружини, натуральні шари шерсті й бавовни. Де вигорілі очі матері похвилинно оббігають ящик медикаментів, бо батько знов виходить із запою обіймаючи крапельниці.
Ми говоримо про роботу, освіту і гроші, твоїх бісових псів, римську штору в моїй кухні. Ми цідим мартіні вдароване кимсь твому чоловіку. Ти не помічаєш надтріснутість фужеру, запально говориш. А я думаю, що практично знаю форму твоїх грудей. Встиг торкнутись, коли кілька років тому в запалі притискав тебе до стіни. Стіна польського під'їзду й радянського ремонту жахливо мастилась, та ти була в моїй куртці і нам було байдуже. Я обіймав, торкався гарячої шкіри, грався нечемно. Ти шепотіла, що ні - спершу ще одне побачення.
Стрілки поволі біжуть, мартіні близьке кінця. Ти скоро зірвешся, здивуєшся як прийшла без куртки, перевіриш чи вернула подруга ключі і, тверезіша ніж прийшла, вийдеш, спіткнувшись правда порога.
А зараз я ховаю сарказм про твоє одруження, з третьої спроби розумію, що "хай собі додрочує" - це контрацепція твого шлюбу, розповідаю що далі сам.
Скреслений цвіт завмира на годиннику, пустіє солодкава пляшка, каблуки твоїх чобіт вицокують за вікном. І я думаю лише, що ніколи не отримував мартіні в подарунок, ба, навіть не знаю як ставиться до такого дарунку.

Проект "Один на один"

12 квітня, неділя 16:00
Культурно-мистецький центр «Є»
м.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

“ОДИН НА ОДИН” - серія літературних тандемів за участі зірок української прози та поезії і молодих, перспективних, талановитих авторів.

Автор ідеї - Григорій Семенчук.

Тарас Прохасько — автор прозових книг «Інші дні Анни», «FМ «Галичина», «Непрості», повістей «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)», «Довкола озера», «Некрополь» та «Від чуття при сутності». Працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, а згодом — учителював, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FМ «Вежа». Співпрацював також із львівськими газетами «Експрес» та «Поступ». У 1992-1994 рр. був мандрівним співредактором журналу «Четвер». Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997). Член Асоціації українських письменників.

Мар'яна Максим'як - 1986 р.н. За фахом теолог, закінчила Український Католицький Університет. Продовжує навчання у Львівському національному університеті, на факультеті журналістики. Пише поезію, прозу, короткі сценарії. Автор дебютної збірки “Solo душі” (”Каменяр”, Львів 2004). Автор літературних проектів “НІЖність” та “Дванадцять пустельних дівчаток”. Учасник літературного проекту “Західний фронт молодої поезії”, літературного фестивалю Форуму видавців у Києві та Львові, ІІ Всеукраїнського літературного фестивалю “наЛІТ”, IV Міжнародного молодіжного фестивалю аматорського театрального мистецтва “Драбина” (театралізовані літературні читання “Пожежна драбина”), Республіки молодих поетів, учасник Всеукраїнського літературного проекту жіночої поезії “8 поеток”.

Модерує читання Ромко Малиновський, головний редактор часопису "Паперова зозуля".

Він з’явився на площі вкритій сірою трипелюстковою бруківкою, коли день зачинав відмірювати другу половину. Піввсохлі калюжі під ногами чекали звичного передвечірнього наповнення з подертих хмар. Повітря так просочилось вологою, що кожда поринка тіла боляче свербіла, але змокріти не вдавалось.
Його не цікавила погода, він не дивився навколо, не бачив ні фалічної стелли червоно-чорного крапкавого мармуру, що щедро поповнював радіоактивний фон площі, ні двох пам’ятникових фігур повстанців – козака й опришка – замаскованих під музик, ні свіжоштукатуреного бізнес-центру з підвалинами, скропленими кров’ю робочих бригад.
Він йшов. З твердої, вціленої злістю ходи раз по раз вибивався непевний крок. Струшував плечима, різко хитав головою й стискав кулаки – десь глибоко сперечався, ледь не бився з собою.
Я зайшов з іншого боку площі, але прямував в тому ж напрямі, і наздоганяв його, хоч постійно пинявся, дивився взад і тер потилицю перед ривком вперед. Ми майже порівнялись, коли проблиск сонця, відбитий склами бізнес-центру, знайшов його очі. Мить в них палахкотів вогонь.
( Пара моргань та ... )

Скотиною дивлячись на повний місяць, кляну догниваючі тіла снігових кучугурів навколо, кляну траву й листя, що не буяє навколо. Злюсь на людей.
- Чого ви на мене дивитесь? Йдіть в цирк і дивіться на клоунів. Я вам - не клоун! Дивіться під ноги , бо ходите болотом розбитих асфальтів, нищащи невинні, не в тій країні народжені, бітумні душі.
Повний місяць сміється згори і закладає під голову крутобоко вгодовані хмари. Скриплять зціплені мрією за зливу зуби. Крутобока вгодованість лине за кордон. Туди, де все є, куди я не можу дотягтись. І все як завше: і не те життя, і болото навколо. А в магазині світловолосе дівча зі старечою зморшкою між брів, впізнаючи, розводить руками:
- Скінчились. Було тільки три пачки зі складу.
Кричу на близьких, яким ще цікаво чи я щось їв і як взагалі справи. Від крику мені дещо легшає і можна не помічати як темрява скраплюється десь позаду - з ображених облич, з бруду на взутті, з некуплених і всохлих восьмоберезневих квітів. Зачиняюсь.
Раптово зелена квітка аськи кличе до себе:
- Агов! Як справи?
- та... дуже зле
- чого так?(
- позавчора поховали...
Сонце проглядає з сіро-холодних хмар, калюжі змарніли вдвоє і авто вже не погрожують зробити тебе брудноплямистим.
Раммштайн розриває телефон - говорив-не чув-передзвонюю.
Закінчуються гроші. Дисплей стікає в темряву. Тривалість розмови 59,59. "Вибач, мусіла з кимсь поговорити", "шантажуватиме дитиною", "може я й справді така", "з неблагополучної сім'ї", "не можу терпіти"...
Не знайшов слів, тіки жилка в лівій брові не згасає.
Шоколад і кефір. Перше близьким, бо їм ще цікаво чи я щось їв і як взагалі справи. Друге мені - біла, в'язка маса.

Она думает: «Когда я пытаюсь сказать „Ханна“, я говорю: „Анн! Анн!“ Когда я пытаюсь сказать „Мария“, я говорю: „И! И!“ И они смеются, эти злюки. Я плачу. Мне нужен мой папа, и я не могу вспомнить, как его назвать; это слово ушло. Слова — будто птицы, они летают. Летают и улетают. Мои сёстры говорят. Говорят, говорят, говорят. У меня в горле пересохчо. Я пытаюсь сказать „пить“. Я говорю: „Ить! Ить!“ Но они только смеются, эти злюки. На мне повязка, я ощущаю запах йода, запах пота, слушаю их смех. Я кричу на них, кричу громко, и они убегают. Приходит няня Мельда, её голова красная. Потому что волосы повязаны косынкой. Её кругляши сверкают на солнце, и называются эти кругляши браслетами. Я говорю: „Ить, ить!“ — но няня Мельда меня не понимает. Тогда я говорю: „Ака! Ака!“ — и няня сажает меня на горшок, хотя на горшок мне совсем и не нужно. Я сижу на горшке и вижу, и повторяю: „Ака! Ака!“ Входит папочка. „Чего ты кричишь?“ — всё его лицо в белых пузырях пены, кроме полосы гладкой кожи. Там, где он провёл той штуковиной, которая убирает волосы. Он видит, куда я указываю. Он понимает. „Да она хочет пить“. Наполняет стакан. Комната залита солнцем. Пыль плавает в солнце, и папина рука движется сквозь солнце, неся стакан, и называется это — „красиво“. Я выпиваю всё-всё. Потом снова кричу, но от радости. Он целует меня целует меня целует меня, обнимает меня обнимает меня обнимает меня, и я пытаюсь сказать ему: „Папочка!“ — но по-прежнему не могу. Потом я вдруг думаю о его имени, и в голове появляется „Джон“, вот я и думаю о его имени, и пока я думаю „Джон“, с моих губ срывается: „Папочка!“ — и он обнимает меня обнимает меня ещё сильнее».

Стивен Кинг. Дьюма-Ки

А ви дивились як щойна в прямому ефірі п.Меладзе та п.Мозгова виграли Росію?
Позбавлення волі вже не актуальне, тепер позбавляють телевізора. Хоча це так жорстоко, що пани в Женеві зберуться і зрівняют то зі смертною карою!
Сумний день для України, йой сумний...

Індійські йоги оприлюднили прогноз макроекономічних показників України на березень. Дані дуже невтішні. Гривня далі падає, банки далі тимчасово адмініструються, карма Президента, ВР та КМ чорніша чорної.
Отже, з видихом "Ом" затягуєм паски на свіжопробиту дірочку

Крикуны 2: Охота.
Ну что ж хуже Блэйда 3 фильма всетаки нет, хотя по ходу вторых Крикунов часто в этом сомневаешся. Интриги нет, поделка под Чужого. А еще просто тупо, медсестра в истерике при виде каждого трупа, спасательную операцию планетарного масштаба проводит 7-местный корабль. Тупо лучше не смотреть...
опять испортили брэнд, а хуже всего что очень вероятна серия продолжений...

Дивлюся кіно, а там усі блакитноокі (ну хоча б наполовину). І тут в мене якийта комплекс неповноцінності від своїх кольору свіжої верблюжої колючки.

Прокладаючи стежки брудними асфальтами міста, я дивлюсь вгору й вліво, де яскрава білявка-планета визирає мене серед вулиць немитого міста. Я гукаю, розмахую руками. Та хмари-цербери швидко ховають її у далеку високу башту сірого каменю. Ручний дракон треться об її ноги, сторожові тигри б'ються за кожен доторк її руки. Величезні павукоскорпіони викликають в білявки огиду і тому просто лупають незчисленними очиськами з темних кутків.
А вона жде.
А я серед бруду вулиць.
Лише тьмяний слід яскравої білявки на сході пронизує камені веж, тіла церберів, бляху дахів та сліпоту очей.

Ой, місяцю, місяченьку,
Срібнолиций стороженьку,
Що сторожеш ти?
Я сторожу цілу нічку
Гай і поле, ліс і річку,
І сільські хати...

Нет, ну согласитесь, что название детской игры "Барби и команда гимнасток" слишком двозначное. Что там Барби с этой командой делает то?

Маю звичку потрапляти в полон певних фраз. Вони блукають вузенькими вуличками мозку, п'ють каву, багато палять, знову блукають, не наважаючись мене покинути. Часом я їх поселяю, часом забуваю за них і вони розчаровані їдуть геть...
Другий день мною блукає фраза: У него длинный дружелюбный нос.